Вірус

Бо ти мій особистий штам печалі
Вірусу, що люди звуть любов
Хоч пий, до забуття впивайся
Не витруїти спогадів симптом

Моя недуга міцно в’їлась в мозок
Ім’ям твоїм застопорила кров
Так серце моє дивні ескулапи
Колись привили міцно до твого.

Гра

До біса все летить, можливо так і треба?
Все крутиться мов дзиґа, аж дурно в голові
Колись були за молоді, аби все зрозуміти
Тепер вже за старі, щоб змінювати світ.
Що нам лишається? У такт із людством бігти?
Але так часом хочеться змінити хід подій
Наступний крок всьому усупереч зробити
В цій грі нема ні правил, ні мірил
Немає переможців чи програвших
Адже фінал у всіх завжди один
Просто одні на фініш пішки приповзають
А інших туди звозить лімузин.

Чистий лист

…лиш Бог у праві крапку ставити в кінці

Усе почати з чистого листа
Новий лист так багато обіцяє
Неспішним доторком гусиного пера
В чорнилі свою долю карбувати

Не просто перекинути сторінку
Наважитись, почати все з нуля
Натомість хибним рухом неумілим
Так легко змарнувати все життя

Слова, слова – могутні і безсилі
Будують все, і все руйнують вщент
Ніхто тобі не скаже, чи правдиве
письмо твоє, але

Допоки в жилах ллється кров-чорнило
Допоки сонце сяє аркушами днів
Пиши, пиши, у цьому твоя віра
Лиш Бог у праві крапку ставити в кінці

Літопис буденності

…а ніч летить, наперекір всім снам,безжально наближаючи світанок.

 

Осіння ніч. Один в тісній квартирі.
Квадратні метри власної журби.
Тремтять шибки. Холодний подих вітру.
І наче ехо відлунає в глибині.

Обпершись край вікна безпомічно і кволо
Безликий силует, поранена душа.
Думки, осточортілі вже до болі,
Безформне існування, не життя.

А місто спить. Похмуре сіре місто.
Бетонне лігво стомлених людей.
І ніч летить, наперекір всім мріям,
безжально наближає новий день.

Осінній ранок. Знову все як вчора.
Один в один біжать, зникають дні
Роки пройшли, життя минуло.
Весь мій літопис – збірка ксерокопій-днів.

Уривок

Роби добро, і не проси подяки, не чекай дарів. Просто
відчуй, як попід свитою в цю мить душа розправить крила
відчуй яка то необ`ємна сила, відчуй стук серця в глибині
всі люди людям критики, не судді, й ти не суди
ти маєш свою працю, її з душею, з совістю твори
аби йти гордо по землі і над землею – добро неси!

Гори

Смиренно волокти свою планиду
зібравши всі пожитки рватись ввись
лишаючи мов зранених солдатів
внизу усе, з чим так колись зріднивсь

Одного разу й гори не зарадять
бо хто ми є на фоні тих вершин?
лише маленька пригорсть часу
поміж багатовікових сплетінь

Не кожну гору підкорити стане сили
не кожну гору й варто підкоряти
одного разу ставши на вершині
відчуєш замість величі – утрату

Згорає пале листя

Згорає пале листя у вогні
розносить вітер втрачені надії
так непомітно збігли наші дні
так безнадійно зникли наші мрії

забуті “ми”, наче нічого й не було
забуто все, наче не було того літа
лише тобі одній присвячені вірші
так і не сказані, продовжують боліти

(2010/2013)

Колискова гірських вітрів

Заспіваю тобі колискову
Про буремні, юні вітри
Що зростають у сивих горох
І злітають в небесну блакить

Про криштальну джерельну вроду,
Бистру воду нестримних рік,
Що течуть у гірських просторах
Первозданний, природній світ

Про квітучі лани широкі,
Де волошок безмежні поля,
Де роса водограєм палає
На тендітних їх пелюстках

Про духмяні сади яблуневі
Де хрущі понад вечір гудуть,
Де п’янкий аромат білоцвіту
Полоняє назавжди дух

Про могутні гори високі,
Про безкраї чарівні ліси,
Де тварини живуть казкові,
Виють гнізда диво-птахи

Заспіваю тобі колискову
Про небачений той дивний край,
Там де ночі ясні і теплі,
Де закохані зорі горять

Хай минають тебе всі незгоди,
Засинай, і я поряд буду
Заспіваю тобі колискову
І тихенько тебе обійму

Після довгої зими

Небо кольору мертвого ґрунту.
палітра озимої втоми. оскома.
дощі на душі і на вулицях міста,
так тісно в бетонних оковах.
загублені в сірій пустелі весни,
назавжди. я і ти за глухою стіною,
і не обійти її. нізащо зачепитись,
очима шукати опору. тікати туди,
де хвилі голодного, спраглого моря,
скинувши кригу готові до бою
без болю, без жалю топити старі кораблі

Львівська осінь

Розриваються в небі грози, напуваються сірістю дні,
я так довго чекав тебе осінь, твоїх рідних,холодних дощів.
Поповзе по бруківці сирість, по парканах пов’ється печаль
жовтим листям опаде небо, і птахи відлетять у даль.

І тихенько вітер поллється, поміж шпилей старих кам’яниць,
щоб торкнутись самого долу, прогулятись між древніх стін.
Закружляти у танці з листям, завітати в старі двори,
де від заходу до світання ми колись вартували ніч.

Прохолода наповнить місто, по самісінькі вінця вщент
і тумани вуаллю вкриють тендітних дзвіниць силует.
Десь заграє мінорно піано, гонорово сакс зазвучить,
серед джазових лейтмотивів ти впізнаєш мої пісні.

Загасають по трохи звуки, все по трохи зникає – звикай,
що без жалю стирає осінь, літніх ночей п’янкий розмай.
Вже й зима твоя на порозі, загляда крізь тьмяні шибки,
розведи у комині багаття, і покірно її прийми.

Я /ілюзія життя/

Я сам створив свій світ, в якому став чужим рабом
Я вимурував стіни, їх назвав добром і злом
Я впрягся у ярмо, яке короною вважав
Я свято вірив в те, чого не відчував
Я плакав і сміявся, невавидів, любив
Я завжди був із кимось, та завжди був один
Я довго жив у мріях, втікаючи від всіх
Як важко повертатись у реальний світ

Сонце, якому я молився, було лиш іскрою в пітьмі
Я в забутті втопився, і не шукав інших шлхів
Я пив солодкий гріх страстей, мов еліксир життя
Лиш лежачи на смертнім ложі зумів прозріти я

…це все була лише ілюзія життЯ.

2010

Вінниця

Стара вежа веде лік годинам
Відбиваючи роки без вороття
Моє сиве, стомлене прамісто
Я на вік твій добровільний арештант

Місто тихих джазових мотивів
Твоя музика – це ритм мого життя
Скільки люду ця мелодія сп’янила
Скільки ще п’янітимуть як я…

Все уперше було в цьому місті
Вперше плакала й сміялася душа
Все на завжди в спогадах залишу
Моя колиско – Віннице свята!