Конец ночи

Как страшен предрассветный час, на переломе тьмы и света. Когда зрачки, привыкшие за ночь к мраку, ощущают боль от первых лучей безжалостно грядущего нового дня.

От стакана, опустошенного до дна, веет такой же грустью, как от души с исчерпанным лимитом счастья. Меж ними общая черта: с последней каплею ества они теряют чувство необходимости собственного присутствия в этой унылой квартире.

Бумага, почерневшая за ночь от тяжести строк. Она приняла на себя весь удар ночных признаний, выстроив всю хаотичность мыслей в текстовую цепочки из искренних слов и орфографических ошибок.

Конец ночи, как конец эпохи, оставляет за собой нить разочарований, когда все мечты погребены, а новогрядущий свет вызывает страх.

Місто з висоти

Яка то краса, споглядати як над твоїм рідним містом заходить сонце, неспішно ховаючись десь в безкінечній далині знайомих двориків. Як останні пломені світла відбиваються від жерстяних дахів старих будинків. Як відіграють сонячними зайчиками вікна домів, на прощання з минаючою дниною, в останнє осяюючи своїм мерехтливим світлом все довкола. Як сутінкове небо жадібно поглинаючи останні краплі дня, розливається в яскравих барвах, проводжаючи небесне світило. Як поступово темрява огортає місто в свої обійми. І як врешті-решт по всьому місту спалахують тисячі й тисячі вогників вікон, ліхтарів, аж до самісінького горизонту.

Кажуть, що міста – це великі мурашники. І як найкраще це помітно саме ввечері, саме з висоти пташиного польоту. Незліченна кількість будівель, а в них незліченна кількість людей. Тільки якщо мурашник природній живе як єдиний організм, де всі мешканці співпрацюють і живуть як одне ціле, то у міському мурашнику навпаки – кожна істота відгороджується від себе-подібних, живе не звертаючи уваги на тих хто довкола, занурившись у свій власний мікро-простір. Живучи на своїй власній,тонкій мередіані. Ні, навіть не на власній, тому що у такому мурашнику жити на власній мередіані це річ неможлива, радше на своєму чітко виділеному, квадратнометрованому відрізку безкінечного сплетіння людських доль. Живучи й блукаючи по цих мередіанах можна з легкістю як віднайти себе, так і безслідно втратити. Але перед тобою завжди буде безліч шляхів. У цьому й краса цих мурашників.

Кожна будівля, кожна квартира із своїми мешканцями – це маленька клітинка в організмі міста. Місто, як будь-який організм, загалом не помічає їх зміну (одні клітини відмерли, на їх місці зростають нові). Одні люди покинули будівлю, проживши в ній свій вік, з часом інші поселились на їх місці. Клітини міського організму змінюються, оновлюються, зникають і знову зявляються. І те,що було людською долею, для міста є лише однією з клітин.

Кам’яні бастіони. Щовечора спалахують вони вогнями. І кожен той вогник то світло в чиїйсь оселі, то свій окремий всесвіт, із своїми маленькими радощами та бідами.І світяться один коло одного ті вікна-всесвіти, тримаючи за своїми скляними брамами все найсокровенніше. Таке цінне в масштабі цього мікро-всесвіту, і таке мізерне в масштабі міста.

Окидаю оком це безмежне скупчення вогнів і зупиняюсь поглядом на найближчому від мене будинку. Цегельна багатоповерхівка, яких безліч довкола. Наче дійсно той мурашник,в кожній частинці, в кожному віконці якого вирує життя.

Але кожен вечірній вогник має свій відтінок, свій настрій, від ламп та завіс на вікнах. Кожен відзеркалює свій домашній затишок. Десь видніється лиш тонке блакитне сяйво від увімкненого телевізора. Десь за цупкими гардинами пробивається на зовні мляве помаранчеве світло настільної лампи. На чиїйсь кухні за легкою тюллю чітко проглядаються контури інтер’єру, силуети людей, що саме збираються розпочати свою родинну вечірню трапезу. Скрізь вирує життя, у кожній комірці-квартирі.

Скрізь співіснують свої паралельні виміри, що не перетинаються одні з одними, але все ж всі разом вони сплітаються в мерехтливій картині нічного міста.

/радіо-щоденник/

Ласкаво просимо в ефір радіостанції «Надія», чії радіохвилі ніколи не досягають берегів землі. Ми мовимо з борту одноіменного корабля, загубленого в холодних антарктичних водах. Наше самотнє судно приречене на безстрокове поневіряння морями, поміж забутими світами, на широтах підсвідомості.

Якщо Ви нас чуєте – будьте спокійні, Ви вже далеко від реальності, далеко від метушливих континентів. Розслабтесь та пливіть за течією разом з нами.

Одного разу ми досягнемо берегів льодовикових пустель, де щогли іржавих, покинутих кораблів біля узбережжя будуть підноситися в небеса мов хрести. Одного разу ми досягнемо тиші.

Холодні хвилі пестять борт корабля, ніжно обволікаючи його сталеву душу. Засинаючи в мріях він покірно віддається в обійми нескінченної сірої гладі води.

Ще трохи. За кілька миль до краю світу час втрачає своє значення. Захід сонця вже не відрізнити від світанку.

Спокій води умиротворяє, породжуючи безтурботне солодке безумство. Потік знецінених думок, слів, ідей … не потонути б у ньому, не потонути б серед мільярдів крапель води, адже на дні нам вже приготовлена м’яка постіль забуття.

Солоні хвилі і вітер роз’їдають сталь, але не надію … залишайтеся з нами, на наших широтах…

Мандрівка (Осінь 2012)

Світ постарішав ще на один рік… ще на одну осінь. Перше пале листя безсоромно оголює крони дерев, загострюючи почуття. Кленовий пожовклий лист на сірому пероні ворушиться від легких трепетних подихів вітру. Ну здраствуй осінь.

Залізничний вокзал маленького провінційного містечка, вдалині від дому, де твою свідомість ніщо не сковує. Порожні колії, порожній перон, і порожнє сіре небо, яке більше не віддзеркалюється в очах, скільки б в нього не вдивлятись. Чи то небо втратило барви, чи то потьмяніли зіниці, стало холодніше на душі… Легкий туман, притаманний цій місцевості в сутінковий час. В очікуванні поїзда №, вагону №, свого місця в плацкарті, тихого і заспокійливого стукоту коліс по стиках колій. Віддаленого погляду крізь вікно потяга на осінній світ.

Сутінкову тишу маленької станції прориває хриплий динамік гучномовця, оголошуючи прибуття потяга. Мене завжди манила залізниця, потужність і велич багатотонних поїздів.
Тремтіння колій, наче десь поряд прокинувся новий Везувій. За кілька хвилин на перон вривається потяг, здіймаючи у вихор, мов смерч, пале листя та вокзальний пил. Сонний провідник зі скрипом опускає підніжку вагону. Розпочинається шлях.

Дорога – найкращий спосіб розвіятись, розібратись із занедбаним гармидером думок у власній голові, тай просто змінити оточення. Особливо осіння дорога. Кожна подорож, мов маленька пригода, де є пункт відправлення і пункт призначення, та суцільна невизначеність між ними. Як і у нашому житті.

Замітки в старому нотатнику, як спроба підбити підсумки. І нехай календарний рік починається взимку, мій рік, новий рік моєї душі, завжди починається з першого пожовклого листа, що злітає додолу. Як виток годинникових стрілок від осені до осені на циферблаті життя. Стрілки цього хронографа мчать нестримно, але щоразу, доходячи до позначки осінь змушують по інакшому битись серце.

Щось змінилось довкола… змінився світ? З дня в день стає все менше яскравих кольорів, чи може я просто втрачаю здібність помічати їх. Страшний діагноз – зубожіння душі. От і я потрапив під цю загальнолюдську пандемію. Серце вже не рветься у вирій, не мріє, не радіє в пориві емоцій так, як колись. Відчуваю як тягуча безлика буденність поступово отримує верх надомною. Вона перемагає, затягуючи мене, замикаючи клітку.

Вся надія на осінь.

← Стежками спогадів (Осінь 2011)

Стежками спогадів (Осінь 2011)

Опівнічна тиша. Мій шлях проліг крізь старий парк на околиці міста. Чому я звернув сюди? Можна було і обійти його. Щось манить мене в його чорні суцвіття, завжди манило. Поодинокі криві ліхтарні лють своє ламане сяйво на порожню алею, пронизуючи густий нічний морок. Пробиваються крізь крони дерев і вимальовують химерні постаті на доріжці. Театр тіней. Фантастичні силуети, що поважно погойдуються від вітру у ритмі його тонкої містичної музику, супроводжуваної шурхотом листя. Містерія ночі, коли власна уява один за одним створює дивні образи й видіння. Наче ось-ось оживуть дивовижні створіння, оспівані у народних міфах.

Було досить тепло, але вже відчувався осінній подих у повітрі. Кінець літа. Вже перше пожовкле листя вносить легкі ліричні нотки в серпневу сонету. Передчуття осені, що от-от увійде в місто. Це передчуття чимось навіть більш приємне ніж сама осінь. Я завжди чекаю осені, мов казки. Можливо трішки сумної та ностальгічної, але такої гарної казки.

Мимоволі задумуюсь про те, що буде восени, малюю плани та мрії того, що здійсниться під золотим покривалом осені. Легка усмішка пробивається на обличчі – все буде, нехай лиш настане осінь. Але чи здійсниться, чи не мине все безслідно разом із самою осінню так само безслідно, як і літо, що вже скоро відійде в історію. Історію нездійснених мрій та очікувань. Згорить разом із листям і розвіяне вітром, осяде гірким попелом десь в глибинах пам’яті.

І вже ті театри тіней на алеї здаються такими звичними. І лиш поодинокий шурхіт та шум часом змушують відволіктись та озернутись довкола – на мить повернутись в реальність.

Ніч оп’янила мене, закутала мою свідомість у свої містичні тенета. Я йду зовсім неспішно, безнадійно втративши лік часу. За звичай я б подолав цей шлях досить швидко, адже парк не дуже великий. Але нині щось наче стримує мене, сповільнює мої кроки і налаштовує на мінорний лад. Тут,у цьому парку наче раптово якимось незбагненним чином перестав текти час. Перестали діяти закони божевільного світу. Все сплелось: минуле і теперішнє, реальне та ілюзорне. Не знайти вже граней між ними. Тай не хочеться їх шукати, хочеться поринути у цей солодкий фантасмагоричний стан. Блукати зарослими стежками парку – потаємними стежинами пам’яті.

Скільки разів я гуляв цим парком… І на одинці з власними переживаннями, і в компаніях людей, як близьких мені, так і далеких. Наче кожен мій крок цими доріжками був кимось занотований, кимось записаний настрій, з яким я тут ступав,думки, емоції. І от тепер мені доступні воєдино зібрані всі ці нотатки старого парку. Наче кожен сухий лист на алеї несе в собі повідомлення давно минувших днів.

В моїх спогадах спливають всі ті з ким проводив теплі вечори минулих літ. Образи і голоси, запахи і дотики… такі далекі ті спогади. Люди, події… місяці, роки.. наче відео на прискореній перемотці – все пробігає перед очима, не викликаючи жодної з тих емоцій, що колись так вирували. Коли то було і чи було взагалі? Дивно, як час розставляє все по своїх місцях. Час… все йому підвласне і все зникає у ньому. З його частинок складений всесвіт, складене наше життя.

Спливають мрії про ту, з ким хотів би проводити ті майбутні осінні днини й ночі… такі нездійсненні ті мрії. Її очі. Такі далекі ті очі… такі рідні і такі чужі.

———————————-

В твоїх очах палають зорі, манять в незвідані світи
В твоїх очах малює сонце картини первозданних снів
Як я жадав би розчинитись у сяйві чарівних зіниць
З твоїх долонь життя напитись, на вік залишитися в них.
———————————-

Володарка цих зіниць і не здогадується про мої думки… Тай навіщо ці думки? Треба гнати їх зі своєї голови, адже нема їм здійснення! Треба, але не зараз… Зараз бодай в уяві я бачу її поряд себе. Цікаво, а що зараз бачить вона? Можливо думки її так само палко прикуті до когось, та явно не до мене. І мабуть це й найкраще. Не посмію втручатись в її думки. Вона не знає мене справжнього, знаючи лиш мою маску.

А чи знаємо ми самі себе? Хто Ми? Хто я? Дивак, що наодинці стоїть на околиці опівнічного парку. Мої кроки сповільнились на стільки, що дійшовши до маленького пішохідного містка через озеро, над яким лежить парк, я просто спинився. Оперся на розмальовані металеві поручні мосту і мовчки споглядаю зоряне небо над головою, темну воду озера, освітлену повним місяцем, високі чорні тіні парку… споглядаю, але водночас дивлюсь крізь все це, залишаючись десь на своїй мередіані.

Ми всі лише ті, за кого сприймають нас люди. Тіні свого власного я. Ми всі носимо маски, але чи всі ми знімаємо їх, показуючи свій справжній лик? Реальність не має значення, якщо її ніхто не помічає.

Кожен грає свою роль у спектаклі життя, на сцені театру абсурду, театру власного буття. Ми всі актори-аматори у цій виставі без чітко визначеного жанру від драми до комедії… Але найчастіше це банальна мильна опера злободенного існування, і рідко хто зважується на феєричне дійство, тому що не знає його сценарію, а ризикнути на імпровізацйю просто не наважується. З оркестрової ями доносяться хаотичні звуки – кожен інструмент налаштовується на свій лад, щоб потім злагоджено заграти у єдиній мелодії, єдиному пориві разом із серцебиттям актора. Все готове до дійства.

Мій вихід на сцену. Хто придбав квитки на сповідь моєї душі? Страшно виступати перед публікою, але ж виступати перед порожніми трибунами немає сенсу взагалі! Долаючи страх, йду вперед. Слова. Забуті усі слова… Треба імпровізувати, нехай спектакль буде цікавішим. Відкривається занавіс. Світло прожекторів!

Світло…
Світло? Яскраве світло попереду – це були вогні нічного міста, що виднілись вдалині. Містичні паркові алеї добігали свого кінця і виходили до великого проспекту. Чим був цей парк тієї опівнічної пори? Миттю запаморочення, чи навпаки – миттю прозріння. Думки про все, і ні про що конкретно… Прогулянка тонкими гранями свідомості, під декораціями нічних тіней та акомпанемент тихого вітру. Епізод театру тіней.

        Мандрівка (Осінь 2012) →