Гори

Смиренно волокти свою планиду
зібравши всі пожитки рватись ввись
лишаючи мов зранених солдатів
внизу усе, з чим так колись зріднивсь

Одного разу й гори не зарадять
бо хто ми є на фоні тих вершин?
лише маленька пригорсть часу
поміж багатовікових сплетінь

Не кожну гору підкорити стане сили
не кожну гору й варто підкоряти
одного разу ставши на вершині
відчуєш замість величі – утрату

Згорає пале листя

Згорає пале листя у вогні
розносить вітер втрачені надії
так непомітно збігли наші дні
так безнадійно зникли наші мрії

забуті “ми”, наче нічого й не було
забуто все, наче не було того літа
лише тобі одній присвячені вірші
так і не сказані, продовжують боліти

(2010/2013)

Колискова гірських вітрів

Заспіваю тобі колискову
Про буремні, юні вітри
Що зростають у сивих горох
І злітають в небесну блакить

Про криштальну джерельну вроду,
Бистру воду нестримних рік,
Що течуть у гірських просторах
Первозданний, природній світ

Про квітучі лани широкі,
Де волошок безмежні поля,
Де роса водограєм палає
На тендітних їх пелюстках

Про духмяні сади яблуневі
Де хрущі понад вечір гудуть,
Де п’янкий аромат білоцвіту
Полоняє назавжди дух

Про могутні гори високі,
Про безкраї чарівні ліси,
Де тварини живуть казкові,
Виють гнізда диво-птахи

Заспіваю тобі колискову
Про небачений той дивний край,
Там де ночі ясні і теплі,
Де закохані зорі горять

Хай минають тебе всі незгоди,
Засинай, і я поряд буду
Заспіваю тобі колискову
І тихенько тебе обійму

Після довгої зими

Небо кольору мертвого ґрунту.
палітра озимої втоми. оскома.
дощі на душі і на вулицях міста,
так тісно в бетонних оковах.
загублені в сірій пустелі весни,
назавжди. я і ти за глухою стіною,
і не обійти її. нізащо зачепитись,
очима шукати опору. тікати туди,
де хвилі голодного, спраглого моря,
скинувши кригу готові до бою
без болю, без жалю топити старі кораблі

Львівська осінь

Розриваються в небі грози, напуваються сірістю дні,
я так довго чекав тебе осінь, твоїх рідних,холодних дощів.
Поповзе по бруківці сирість, по парканах пов’ється печаль
жовтим листям опаде небо, і птахи відлетять у даль.

І тихенько вітер поллється, поміж шпилей старих кам’яниць,
щоб торкнутись самого долу, прогулятись між древніх стін.
Закружляти у танці з листям, завітати в старі двори,
де від заходу до світання ми колись вартували ніч.

Прохолода наповнить місто, по самісінькі вінця вщент
і тумани вуаллю вкриють тендітних дзвіниць силует.
Десь заграє мінорно піано, гонорово сакс зазвучить,
серед джазових лейтмотивів ти впізнаєш мої пісні.

Загасають по трохи звуки, все по трохи зникає – звикай,
що без жалю стирає осінь, літніх ночей п’янкий розмай.
Вже й зима твоя на порозі, загляда крізь тьмяні шибки,
розведи у комині багаття, і покірно її прийми.

Я /ілюзія життя/

Я сам створив свій світ, в якому став чужим рабом
Я вимурував стіни, їх назвав добром і злом
Я впрягся у ярмо, яке короною вважав
Я свято вірив в те, чого не відчував
Я плакав і сміявся, невавидів, любив
Я завжди був із кимось, та завжди був один
Я довго жив у мріях, втікаючи від всіх
Як важко повертатись у реальний світ

Сонце, якому я молився, було лиш іскрою в пітьмі
Я в забутті втопився, і не шукав інших шлхів
Я пив солодкий гріх страстей, мов еліксир життя
Лиш лежачи на смертнім ложі зумів прозріти я

…це все була лише ілюзія життЯ.

2010

Вінниця

Стара вежа веде лік годинам
Відбиваючи роки без вороття
Моє сиве, стомлене прамісто
Я на вік твій добровільний арештант

Місто тихих джазових мотивів
Твоя музика – це ритм мого життя
Скільки люду ця мелодія сп’янила
Скільки ще п’янітимуть як я…

Все уперше було в цьому місті
Вперше плакала й сміялася душа
Все на завжди в спогадах залишу
Моя колиско – Віннице свята!

Весна твоею дышит тенью

Весна твоею дышит тенью.
я опьянен твоей весной.
я озарен – я жду мгновения,
случайного свидания с тобой

под ритм шагов твоих ликую
когда идешь ты по ступенях
и расцветают как знамена –
бутоны роз у твоих ног

все языки народов мира бедны,
я в них не сыщу слов
чтобы сказать, как ты красива
уста не вымолвят сих строк

коснутся взглядом мимолетным
до твоих нежных черт лица
и этот миг увековечив, простится,
молча в след глядя

я обречен быть посторонним
в твоей душе. лелеять образ
твой холодный, во сне.
тобою пьян, я не хочу трезветь

Как странно

Как странно снова думать о тебе
и вспоминать все то, что не забыто.
что не сбылось, но бережно хранилось
как лучик света под пластами тьмы

Как странно в памяти пролистывать года
и понимать, что ничего не изменилось,
закрыв глаза свои – твои глаза увидеть
в ночи твой силуэт душой узреть

Как будто и не расходились поезда,
не разводили нас по разных направлениях,
по чуждых судьбах, снах и городах.
по небесах, где нету нам прощения

Не надо

Молчит мой телефон
однажды зазвонит, но я не буду рад.
Не важно
сколько лет прошло. с небес холодный град
я наблюдаю бархатный закат – конец эпохи.
Не плохо
но все еще чего-то не хватает. бывает
я просыпаюсь в собственной тюрьме.
Не знаю
что творится в голове. огонь и лед.
в контуженой душе нет правды.
Нет боли
все грани позади. все чувства далеки
глоток развратно-сладостной свободы.
Не в моде
мой наряд. наверно слишком стар. наверно
слишком слаб. наверно слишком по фиг.
Не так
я представлял рассвет. я начинал расстрел
летели гильзы сломанных иллюзий.
Не там
стояли маяки. у ржавых берегов
причалов-городов. во опиуме снов.
Нет слов
нет равнодушных фраз. мерцают
блики глаз. в экстазе рвутся вены
Не надо
тревожить тишину. доходит счет к нулю
мой помнить телефон – не надо…

Ночью каждый из нас лишь тень

Черной жижовой массой, ночь ложится на северный город,
налипает на крыши домов, в дымоходные трубы заходит,
Проникая в души тех, кто еще не уснул…

На окраине чей-то судьбы, на обрывке заснеженных улиц
Ветхий дом в своих стенах ютит чей-то образ,немного простужен.
Ночью каждый из нас лишь тень…

В закулисье, в квартирной пыли, отдыхает немая постать.
Догорает фитиль свечи, вместе с дымом уходит в прошлое
И в руке опьяневший от виски стакан…

На столе записная тетрадь, неумелые грязные рифмы,
были золотом на душе, на бумагу ж вылились гнилью
Как алхимия наоборот…

В голове, в алкогольном омуте, затерявшись в осколках памяти.
Между двух полушарий лжи тлеют мысли о призрачном завтра.
Не вспугни этот свет, не сгаси…

Черепная клетка скрепит, отдает седеной в вески.
Время не лечит но учит жить. Существовать в условиях тоски.
И молчать, когда есть что сказать…

Заблудилися стрелки часов, разучились идти с сердцем в такт.
Нужно ложиться спать не раздевшись, не снимая пиджак,
в чорных очках, чтоб не видеть снов…

Лишь с призрением смотрит фонарь сквозь оконные брамы
Провожает мечты, уходящие вдаль караваном.
Тусклой лампой мигает им на прощание вслед…

Мрії, мрії

А мрії, мрії… тендітні і крихкі, ламаються беззахисно одна за одною. Ламаються мов крила, без яких людина стає похмура, зморена, і немічно прикута до землі, приречена лиш згорблено повзти, не в праві більше голову підняти в небо, бо сил злетіти все одно нема. Мов відмирає часточка душі, щоразу, коли гаснуть мрії, так разом з ними ламається й сама людна.

Усе життя – це низка вщент розбитих мрій. Опісля кожної лишається журба, лишається глибока рана, крізь яку з людини витікає жага життя. Найважче, коли останні мрії, мов ті останні квіти перед холодної зимою, назавжди в’януть, і нові уже не проростуть на їхнім місці.

Тоді приходить розуміння, що це кінець – попереду лише сіра буденність. Попереду лише тунель, що поступово все звужується, звужується, звужується і нам у нім повзти аж до самої смерті. Коли прийдешні дні нічим вже не різняться між собою, роки зливаються безлико, без бою нещадний хронос поглинає все. Отак змовкає зранена душа. Безформне існування, не життя.