Ранок – пора сум’яття

Дзвінок будильника мов постріл у скроню. Це так підло, стріляти новим днем у беззахисну людину, що мирно ніжиться у ліжку й не очікує такого безжального удару часу. Ранок і без того пора сум’яття. З простреленого черепа невидимою субстанцією сочиться втома, вона утворює липку тягучу калюжу довкола тіла, не даючи йому змоги підвестись з постелі.

Лиш зіниці бігають туди-сюди у важкій, прикутій до подушки голові, розглядаючи всі тріщини на вицвівшій стелі. Поволі погляд рухається вправо, вправо, неспішно повертаючи за собою голову в бік до вікна. Дощ. Вже котрий день поспіль з самого рання небо затягнуте чорною рванню хмар, з яких ллється холодна сирість. Хмари наче фіранки з цупкої тканини, якими позавішаний ранок, не лишають й шансу світлу проникнути в оселю, міцно закутують сонце. По склу тихо стікають краплі дощу, розмиваючи убогий довколишній пейзаж, неначе хтось долонями чіпляється за шибку, але не знайшовши опори його пальці повільно сповзають униз.

Вирвати ще кілька хвилин у жорстокої буденності аби пригадати, обдумати сни. Чому я не пам’ятаю, що бачив увісні, і чи бачу я сни взагалі? Чим займається мій мозок вночі, допоки тіло так безсоромно валяється в ліжку в позі мерця. Чому на ранок не лишається жодних спогадів про нічні видіння? Наче сни мої хтось стирає з приходом світанку, зоставляючи білі плями на недописаному полотні. Порожнеча цих прогалин вбиває тугою за яскравими барвами. Бодай увісні людина має право побути собою, бо сни – то не витвір уяви, то продовження нас, то вхід в паралельні світи. І вони існують так само, як кружка холодного чаю на моєму столі. Хоча часом їх ірраціональність не в’яжеться зовсім із цим аж надто нормальним, так званим реальним, станом речей. Тим не менше, запам’ятай, сни це маленька частинка тебе, а отже вони живі, вони подають тобі знак, і якщо ти його розпізнав, кивни у відповідь «так» і нікому, чуєш – нікому про них не кажи, бо це надто одкровенне, особисте, інтимне, куди стороннім зась!

Ну гаразд, потрібно мириться з цією реальністю, де будильники зранку вбивають у людях людей, і пробуджують немічних, сумних істот. Ніч остаточно, мов марево розчинилася в новому дні. Спробувати поворухнити пальцями ніг, най по всьому тілу, мов мурашки, пробіжить тремтіння. Далі різко зірватись, аби остаточно порвати стосунки із ліжком і упевнено, хоч і спросоння незграбно, встати на ноги. Холодна підлога гостро колеться в ступні, змушує їх підійматись і робити кроки. Реальність завжди не надто привітна до диваків як ми.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.