Спогад з дитинства

У місті вечоріє.

Десь здалеку вітром доноситься запах багаття. Хтось спалює опале листя. Аромат диму мов чарівний ключик відмикає двері в далекі спогади – в безтурботне босоноге дитинство. Цей запах, неначе машина часу, миттю крізь роки переносить мене із метушливого міста туди – до маленького будиночку у забутому селі, в ті далекі, теплі днини.

Легка ностальгія.

Кінець літа. Тоді, як і нині саме вечоріло, на горизонті сідало сонце, на прощання впиваючись в небо своїми яскраво червоними барвами. Понад хмар кружляли птахи, роїлась якась комашня. Рідня саме завершувала поратись на городі. Врожаї вже зібрані, городина у погребах, картопля вистелена на ряднини під стріхою аби просохнути. На грядках порожньо, лиш поодинокі гарбузи ще гонорово красуються своїми жовтогарячими боками. Гола земля тягнеться у низ, де на межі нашого обійстя протікає невеликий струмок. Як я полюбляв стрімголов пробігти стежкою по городу, мов злітною смугою, від подвір’я і аж туди, до самісінької долини так, що би вітер свистав за пазухою. Прогрітий сонцем грунт віддає теплом. Як приємно гасати по ньому босоніж, здіймаючи куряву, що потім у повільному танці кружляє в повітрі на фоні останніх сонячних променів. Батько зтягує до купи сухе бадилля, я малий пританцьовуючи верчусь поряд нього. І от ми розпалюємо багаття. Неспішно розгораючись полум’я охоплює усю ту суху кучугуру, звиваючись в небо тонким білим димом, запахом котрого потім просякнутий весь одяг. Я мов шаман стрибаю довкола того вогню. Крізь дитячі очі усе виглядає казково. У повітрі розноситься дзвінкий веселий сміх. Коли ж багаття майже згасло, лишаючи по собі обвуглені палиці й гарячий попіл, ми вкидали у нього картоплю. До чого ж смачна була та печена бульба з пилу-жару. Ледь помітно дим стелився понад землею, залишаючи за собою солодко-терпкий аромат. До чого ж хороші були часи. Як мало треба було колись, аби відчути себе абсолютно щасливим.

Дивно, як тепер, багато-багато літ від тоді, один випадково відчутий, але до немочі знайомий запах, колір чи звук, мов таємний сигнал до підсвідомості, раптом привідкриває завісу до глибин пам’яті. Як приємно несподівано пірнути у ці спогади, поніжитись у них якусь мить, запаливши на обличчі непідробно щиру усмішку, як і колись у дитинстві, коли я ще й не знав, що усмішка може бути не щирою.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.