Залишаюсь зимувати

…Боже, яка ж довга зима. Навіть не віриться, що колись тут було тепло, не віриться що колись ще буде. Невже десь там, під товстим шаром снігу, у промерзлому ґрунті таїться життєдайна сила, здатна прорости і розквітнути, коли настане її час? От тільки час цей все ніяк не настає, час завмер у зимі. Місто впало у зимовий сон.

Коли ми востаннє бачили сонце? Я вже й не пам’ятаю. Щодень небо укутане густим сірим покривалом хмар, крізь які ледь-ледь пробивається мляве світло. Наче й те сонце наскрізь промерзло, і якби зараз хмари розступились, ми б побачили в небесах крижану кулю, вкриту інеєм.

Сірість стала домінуючим кольором в і без того бідній палітрі озимих барв. Вона мов всюдисуща субстанція в’ється у повітрі, витає поміж сірим небом, і таким же сірим від бруду снігом. До неї не торкнутись рукою, але її не можливо не відчути, вона проникає в середину нас.
*****

Сісти у трамвай, не думаючи, раптово заскочити у вагон. Крізь замерзлі шибки не видно нічого. Цей маршрут я знаю наосліп, пам’ятаю кожну зупинку на шляху. Скреготом коліс на поворотах колій трамвай розтинає крижане повітря. Вихід. Прискорюючи крок я йду вперед, до твого старого будинку, як до останнього місця в цьому зимовому мареві, де все ще жевріє тепло. Але марно. Тебе давно вже там немає. Будинок зустрічає холодом, не лишивши і згадки про тебе. Зима дісталась і сюди, захопила цей останній бастіон, проникла у глиб спогадів…

Після довгої зими →

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.