Мандрівка (Осінь 2012)

Світ постарішав ще на один рік… ще на одну осінь. Перше пале листя безсоромно оголює крони дерев, загострюючи почуття. Кленовий пожовклий лист на сірому пероні ворушиться від легких трепетних подихів вітру. Ну здраствуй осінь.

Залізничний вокзал маленького провінційного містечка, вдалині від дому, де твою свідомість ніщо не сковує. Порожні колії, порожній перон, і порожнє сіре небо, яке більше не віддзеркалюється в очах, скільки б в нього не вдивлятись. Чи то небо втратило барви, чи то потьмяніли зіниці, стало холодніше на душі… Легкий туман, притаманний цій місцевості в сутінковий час. В очікуванні поїзда №, вагону №, свого місця в плацкарті, тихого і заспокійливого стукоту коліс по стиках колій. Віддаленого погляду крізь вікно потяга на осінній світ.

Сутінкову тишу маленької станції прориває хриплий динамік гучномовця, оголошуючи прибуття потяга. Мене завжди манила залізниця, потужність і велич багатотонних поїздів.
Тремтіння колій, наче десь поряд прокинувся новий Везувій. За кілька хвилин на перон вривається потяг, здіймаючи у вихор, мов смерч, пале листя та вокзальний пил. Сонний провідник зі скрипом опускає підніжку вагону. Розпочинається шлях.

Дорога – найкращий спосіб розвіятись, розібратись із занедбаним гармидером думок у власній голові, тай просто змінити оточення. Особливо осіння дорога. Кожна подорож, мов маленька пригода, де є пункт відправлення і пункт призначення, та суцільна невизначеність між ними. Як і у нашому житті.

Замітки в старому нотатнику, як спроба підбити підсумки. І нехай календарний рік починається взимку, мій рік, новий рік моєї душі, завжди починається з першого пожовклого листа, що злітає додолу. Як виток годинникових стрілок від осені до осені на циферблаті життя. Стрілки цього хронографа мчать нестримно, але щоразу, доходячи до позначки осінь змушують по інакшому битись серце.

Щось змінилось довкола… змінився світ? З дня в день стає все менше яскравих кольорів, чи може я просто втрачаю здібність помічати їх. Страшний діагноз – зубожіння душі. От і я потрапив під цю загальнолюдську пандемію. Серце вже не рветься у вирій, не мріє, не радіє в пориві емоцій так, як колись. Відчуваю як тягуча безлика буденність поступово отримує верх надомною. Вона перемагає, затягуючи мене, замикаючи клітку.

Вся надія на осінь.

← Стежками спогадів (Осінь 2011)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.