Стежками спогадів (Осінь 2011)

Опівнічна тиша. Мій шлях проліг крізь старий парк на околиці міста. Чому я звернув сюди? Можна було і обійти його. Щось манить мене в його чорні суцвіття, завжди манило. Поодинокі криві ліхтарні лють своє ламане сяйво на порожню алею, пронизуючи густий нічний морок. Пробиваються крізь крони дерев і вимальовують химерні постаті на доріжці. Театр тіней. Фантастичні силуети, що поважно погойдуються від вітру у ритмі його тонкої містичної музику, супроводжуваної шурхотом листя. Містерія ночі, коли власна уява один за одним створює дивні образи й видіння. Наче ось-ось оживуть дивовижні створіння, оспівані у народних міфах.

Було досить тепло, але вже відчувався осінній подих у повітрі. Кінець літа. Вже перше пожовкле листя вносить легкі ліричні нотки в серпневу сонету. Передчуття осені, що от-от увійде в місто. Це передчуття чимось навіть більш приємне ніж сама осінь. Я завжди чекаю осені, мов казки. Можливо трішки сумної та ностальгічної, але такої гарної казки.

Мимоволі задумуюсь про те, що буде восени, малюю плани та мрії того, що здійсниться під золотим покривалом осені. Легка усмішка пробивається на обличчі – все буде, нехай лиш настане осінь. Але чи здійсниться, чи не мине все безслідно разом із самою осінню так само безслідно, як і літо, що вже скоро відійде в історію. Історію нездійснених мрій та очікувань. Згорить разом із листям і розвіяне вітром, осяде гірким попелом десь в глибинах пам’яті.

І вже ті театри тіней на алеї здаються такими звичними. І лиш поодинокий шурхіт та шум часом змушують відволіктись та озернутись довкола – на мить повернутись в реальність.

Ніч оп’янила мене, закутала мою свідомість у свої містичні тенета. Я йду зовсім неспішно, безнадійно втративши лік часу. За звичай я б подолав цей шлях досить швидко, адже парк не дуже великий. Але нині щось наче стримує мене, сповільнює мої кроки і налаштовує на мінорний лад. Тут,у цьому парку наче раптово якимось незбагненним чином перестав текти час. Перестали діяти закони божевільного світу. Все сплелось: минуле і теперішнє, реальне та ілюзорне. Не знайти вже граней між ними. Тай не хочеться їх шукати, хочеться поринути у цей солодкий фантасмагоричний стан. Блукати зарослими стежками парку – потаємними стежинами пам’яті.

Скільки разів я гуляв цим парком… І на одинці з власними переживаннями, і в компаніях людей, як близьких мені, так і далеких. Наче кожен мій крок цими доріжками був кимось занотований, кимось записаний настрій, з яким я тут ступав,думки, емоції. І от тепер мені доступні воєдино зібрані всі ці нотатки старого парку. Наче кожен сухий лист на алеї несе в собі повідомлення давно минувших днів.

В моїх спогадах спливають всі ті з ким проводив теплі вечори минулих літ. Образи і голоси, запахи і дотики… такі далекі ті спогади. Люди, події… місяці, роки.. наче відео на прискореній перемотці – все пробігає перед очима, не викликаючи жодної з тих емоцій, що колись так вирували. Коли то було і чи було взагалі? Дивно, як час розставляє все по своїх місцях. Час… все йому підвласне і все зникає у ньому. З його частинок складений всесвіт, складене наше життя.

Спливають мрії про ту, з ким хотів би проводити ті майбутні осінні днини й ночі… такі нездійсненні ті мрії. Її очі. Такі далекі ті очі… такі рідні і такі чужі.

———————————-

В твоїх очах палають зорі, манять в незвідані світи
В твоїх очах малює сонце картини первозданних снів
Як я жадав би розчинитись у сяйві чарівних зіниць
З твоїх долонь життя напитись, на вік залишитися в них.
———————————-

Володарка цих зіниць і не здогадується про мої думки… Тай навіщо ці думки? Треба гнати їх зі своєї голови, адже нема їм здійснення! Треба, але не зараз… Зараз бодай в уяві я бачу її поряд себе. Цікаво, а що зараз бачить вона? Можливо думки її так само палко прикуті до когось, та явно не до мене. І мабуть це й найкраще. Не посмію втручатись в її думки. Вона не знає мене справжнього, знаючи лиш мою маску.

А чи знаємо ми самі себе? Хто Ми? Хто я? Дивак, що наодинці стоїть на околиці опівнічного парку. Мої кроки сповільнились на стільки, що дійшовши до маленького пішохідного містка через озеро, над яким лежить парк, я просто спинився. Оперся на розмальовані металеві поручні мосту і мовчки споглядаю зоряне небо над головою, темну воду озера, освітлену повним місяцем, високі чорні тіні парку… споглядаю, але водночас дивлюсь крізь все це, залишаючись десь на своїй мередіані.

Ми всі лише ті, за кого сприймають нас люди. Тіні свого власного я. Ми всі носимо маски, але чи всі ми знімаємо їх, показуючи свій справжній лик? Реальність не має значення, якщо її ніхто не помічає.

Кожен грає свою роль у спектаклі життя, на сцені театру абсурду, театру власного буття. Ми всі актори-аматори у цій виставі без чітко визначеного жанру від драми до комедії… Але найчастіше це банальна мильна опера злободенного існування, і рідко хто зважується на феєричне дійство, тому що не знає його сценарію, а ризикнути на імпровізацйю просто не наважується. З оркестрової ями доносяться хаотичні звуки – кожен інструмент налаштовується на свій лад, щоб потім злагоджено заграти у єдиній мелодії, єдиному пориві разом із серцебиттям актора. Все готове до дійства.

Мій вихід на сцену. Хто придбав квитки на сповідь моєї душі? Страшно виступати перед публікою, але ж виступати перед порожніми трибунами немає сенсу взагалі! Долаючи страх, йду вперед. Слова. Забуті усі слова… Треба імпровізувати, нехай спектакль буде цікавішим. Відкривається занавіс. Світло прожекторів!

Світло…
Світло? Яскраве світло попереду – це були вогні нічного міста, що виднілись вдалині. Містичні паркові алеї добігали свого кінця і виходили до великого проспекту. Чим був цей парк тієї опівнічної пори? Миттю запаморочення, чи навпаки – миттю прозріння. Думки про все, і ні про що конкретно… Прогулянка тонкими гранями свідомості, під декораціями нічних тіней та акомпанемент тихого вітру. Епізод театру тіней.

        Мандрівка (Осінь 2012) →

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.