Мрії, мрії

А мрії, мрії… тендітні і крихкі, ламаються беззахисно одна за одною. Ламаються мов крила, без яких людина стає похмура, зморена, і немічно прикута до землі, приречена лиш згорблено повзти, не в праві більше голову підняти в небо, бо сил злетіти все одно нема. Мов відмирає часточка душі, щоразу, коли гаснуть мрії, так разом з ними ламається й сама людна.

Усе життя – це низка вщент розбитих мрій. Опісля кожної лишається журба, лишається глибока рана, крізь яку з людини витікає жага життя. Найважче, коли останні мрії, мов ті останні квіти перед холодної зимою, назавжди в’януть, і нові уже не проростуть на їхнім місці.

Тоді приходить розуміння, що це кінець – попереду лише сіра буденність. Попереду лише тунель, що поступово все звужується, звужується, звужується і нам у нім повзти аж до самої смерті. Коли прийдешні дні нічим вже не різняться між собою, роки зливаються безлико, без бою нещадний хронос поглинає все. Отак змовкає зранена душа. Безформне існування, не життя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.