Місто з висоти

Яка то краса, споглядати як над твоїм рідним містом заходить сонце, неспішно ховаючись десь в безкінечній далині знайомих двориків. Як останні пломені світла відбиваються від жерстяних дахів старих будинків. Як відіграють сонячними зайчиками вікна домів, на прощання з минаючою дниною, в останнє осяюючи своїм мерехтливим світлом все довкола. Як сутінкове небо жадібно поглинаючи останні краплі дня, розливається в яскравих барвах, проводжаючи небесне світило. Як поступово темрява огортає місто в свої обійми. І як врешті-решт по всьому місту спалахують тисячі й тисячі вогників вікон, ліхтарів, аж до самісінького горизонту.

Кажуть, що міста – це великі мурашники. І як найкраще це помітно саме ввечері, саме з висоти пташиного польоту. Незліченна кількість будівель, а в них незліченна кількість людей. Тільки якщо мурашник природній живе як єдиний організм, де всі мешканці співпрацюють і живуть як одне ціле, то у міському мурашнику навпаки – кожна істота відгороджується від себе-подібних, живе не звертаючи уваги на тих хто довкола, занурившись у свій власний мікро-простір. Живучи на своїй власній,тонкій мередіані. Ні, навіть не на власній, тому що у такому мурашнику жити на власній мередіані це річ неможлива, радше на своєму чітко виділеному, квадратнометрованому відрізку безкінечного сплетіння людських доль. Живучи й блукаючи по цих мередіанах можна з легкістю як віднайти себе, так і безслідно втратити. Але перед тобою завжди буде безліч шляхів. У цьому й краса цих мурашників.

Кожна будівля, кожна квартира із своїми мешканцями – це маленька клітинка в організмі міста. Місто, як будь-який організм, загалом не помічає їх зміну (одні клітини відмерли, на їх місці зростають нові). Одні люди покинули будівлю, проживши в ній свій вік, з часом інші поселились на їх місці. Клітини міського організму змінюються, оновлюються, зникають і знову зявляються. І те,що було людською долею, для міста є лише однією з клітин.

Кам’яні бастіони. Щовечора спалахують вони вогнями. І кожен той вогник то світло в чиїйсь оселі, то свій окремий всесвіт, із своїми маленькими радощами та бідами.І світяться один коло одного ті вікна-всесвіти, тримаючи за своїми скляними брамами все найсокровенніше. Таке цінне в масштабі цього мікро-всесвіту, і таке мізерне в масштабі міста.

Окидаю оком це безмежне скупчення вогнів і зупиняюсь поглядом на найближчому від мене будинку. Цегельна багатоповерхівка, яких безліч довкола. Наче дійсно той мурашник,в кожній частинці, в кожному віконці якого вирує життя.

Але кожен вечірній вогник має свій відтінок, свій настрій, від ламп та завіс на вікнах. Кожен відзеркалює свій домашній затишок. Десь видніється лиш тонке блакитне сяйво від увімкненого телевізора. Десь за цупкими гардинами пробивається на зовні мляве помаранчеве світло настільної лампи. На чиїйсь кухні за легкою тюллю чітко проглядаються контури інтер’єру, силуети людей, що саме збираються розпочати свою родинну вечірню трапезу. Скрізь вирує життя, у кожній комірці-квартирі.

Скрізь співіснують свої паралельні виміри, що не перетинаються одні з одними, але все ж всі разом вони сплітаються в мерехтливій картині нічного міста.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.