Ранок – пора сум’яття

Дзвінок будильника мов постріл у скроню. Це так підло, стріляти новим днем у беззахисну людину, що мирно ніжиться у ліжку й не очікує такого безжального удару часу. Ранок і без того пора сум’яття. З простреленого черепа невидимою субстанцією сочиться втома, вона утворює липку тягучу калюжу довкола тіла, не даючи йому змоги підвестись з постелі.

Лиш зіниці бігають туди-сюди у важкій, прикутій до подушки голові, розглядаючи всі тріщини на вицвівшій стелі. Поволі погляд рухається вправо, вправо, неспішно повертаючи за собою голову в бік до вікна. Дощ. Вже котрий день поспіль з самого рання небо затягнуте чорною рванню хмар, з яких ллється холодна сирість. Хмари наче фіранки з цупкої тканини, якими позавішаний ранок, не лишають й шансу світлу проникнути в оселю, міцно закутують сонце. По склу тихо стікають краплі дощу, розмиваючи убогий довколишній пейзаж, неначе хтось долонями чіпляється за шибку, але не знайшовши опори його пальці повільно сповзають униз.

Вирвати ще кілька хвилин у жорстокої буденності аби пригадати, обдумати сни. Чому я не пам’ятаю, що бачив увісні, і чи бачу я сни взагалі? Чим займається мій мозок вночі, допоки тіло так безсоромно валяється в ліжку в позі мерця. Чому на ранок не лишається жодних спогадів про нічні видіння? Наче сни мої хтось стирає з приходом світанку, зоставляючи білі плями на недописаному полотні. Порожнеча цих прогалин вбиває тугою за яскравими барвами. Бодай увісні людина має право побути собою, бо сни – то не витвір уяви, то продовження нас, то вхід в паралельні світи. І вони існують так само, як кружка холодного чаю на моєму столі. Хоча часом їх ірраціональність не в’яжеться зовсім із цим аж надто нормальним, так званим реальним, станом речей. Тим не менше, запам’ятай, сни це маленька частинка тебе, а отже вони живі, вони подають тобі знак, і якщо ти його розпізнав, кивни у відповідь «так» і нікому, чуєш – нікому про них не кажи, бо це надто одкровенне, особисте, інтимне, куди стороннім зась!

Ну гаразд, потрібно мириться з цією реальністю, де будильники зранку вбивають у людях людей, і пробуджують немічних, сумних істот. Ніч остаточно, мов марево розчинилася в новому дні. Спробувати поворухнити пальцями ніг, най по всьому тілу, мов мурашки, пробіжить тремтіння. Далі різко зірватись, аби остаточно порвати стосунки із ліжком і упевнено, хоч і спросоння незграбно, встати на ноги. Холодна підлога гостро колеться в ступні, змушує їх підійматись і робити кроки. Реальність завжди не надто привітна до диваків як ми.

Знайомство з осіннім містом

В передсвітанковий час місто як завжди ще було безгомінним та сонним. Перші сонячні промені пронизували скляні брами багатоповерхівок заглядаючи у помешкання, віддзеркалювались від жерстяних дахів камяниць та куполів старих соборів. Легкий вітер грався пилом й поодиноким палим листям.

Якось зовсім непомітно осінь увійшла у місто, тихо-тихо, наче підкрадаючись, як підкрадається закохана дівчина, ніжно прикриває своїми долонями твої очі, і солодким голосом запитує: «Вгадай, хто?». Твоє волосся кольору осені назавжди вкарбувалось в мою пам’ять. І щоразу восени, весь світ, кожним своїм багряним деревом нагадує мені про тебе. І щоразу піднявши голову в осіннє небо я бачу твої очі, такі ж блакитні та безмежно сумні. Ти стала моєю осінню.

А тим часом неспішно починається новий день. По вуличкам один за одним розбігаються ще зовсім порожні трамваї, справжнім караваном вони виїжджають з депо і наповнюють все місто ритмічним стукотом своїх коліс, пробуджуючи довколишні квартали вітають городян з сонячним ранком.

Новий день обіцяє бути чудовим, адже чого лише варта така спонтанна прогулянка світанковим містом. Обожнюю цю безлюдну пору, коли на переломі світла і темряви народжується, і на твоїх очах розквітає новий день. Час, коли так приємно вдихнути повітря на повні груди, наповнити легені чистотою, а душу надією. Час, в який не зважаючи на жодні труднощі й негаразди, можна переродиться наново і жити, жити від світанку до заходу кожного разу, як в перший раз, як в останній раз, разом із новонародженим днем пірнути у вирій подій. Тай до того ж на календарі початок осені, чудовий її початок.

Це моя перша осінь в цьому місті. Йому, поважному й гоноровому, личить будь-яка пора року, але саме тендітна леді осінь, ступивши на його стару бруківку, вносить неповторний ліричний шарм у дивовижне сплетіння його середньовічних вуличок.

Я переїхав сюди зовсім нещодавно, а тому ще досі перебуваю у стані ейфорії. Це відчуття, коли ти приїздиш до міста, котре давно тебе манило, і залишаєшся у ньому. Вже не турист, але ще й не місцевий. Відчуваєш себе першовідкривачем, який знаходить древній скарб. А скарбів тут справді незліченна кількість – від архітектурних шедеврів, якими вистелено все середмістя, до невеличких тихих скверів, все має свою неповторну атмосферу. Взагалі в новому місті все сприймаєш якось по йнакшому, з певним трепетом ставишся до буденних речей, з непереборною цікавістю і жагою до всього нового робиш кожен наступний крок у незнайомому, хоч і надзвичайно гарному середовищі. Цей феномем, коли докорінна зміна оточення, наче перезапускає заново якийсь внутрішній механізм у людині. Скидає на нулі лічильники усього злого та сумного, усіх втрат і розчарувань, і дає можливість розпочати усе з чистого листа.

З радістю використовую кожну нагоду, аби прогулятися містом, заглянути в ті його закутки, де досі не бував. Мовчки пройтися вуличками, кам’яні стіни яких бачили безліч епох, відчути дух часу. Присісти на сходах біля колонади старого палацу. Подумати тільки но, скільки ніг ступали по цих сходинках, скільки поколінь лишали тут свої відбитки, зроняли свої тіні на монументальний фасад. І де нині всі ці люди? Земля не лишила вже й крихти пилу від тих, хто вперше багато століть тому, так само як і я нині, захоплено милувались величчю цієї будівлі. А вона все ще стоїть, і не просто стоїть, а живе, і переживе ще не одне покоління, яке з таким же трепетом берегтиме її. Дійсно, мистецтво вічне. А тут, у цьому місті, кожен закуток – кам’яний прихисток історії, кожен будинок – завмерлий у часі витвір мистецтва, поряд з яким не хочеться промовляти жодних слів, не хочеться жодної метушні, хочеться лиш жадібно пити очима досконалість архітектурних форм і силуетів.

Попереду на мене чекає 90 днів осені і казкове мереживо із 100 маленьких затишних вуличок старого центру. Передчуваючи цей п’янкий смак осені з пряними нотками древнього міста я ще раз глибоко вдихаю його вранішнє повітря і впевнено крокую в розкриті обійми сивих кам’яниць.

← Стежками спогадів (Осінь 2011)        Мандрівка (Осінь 2012) →

Спогад з дитинства

У місті вечоріє.

Десь здалеку вітром доноситься запах багаття. Хтось спалює опале листя. Аромат диму мов чарівний ключик відмикає двері в далекі спогади – в безтурботне босоноге дитинство. Цей запах, неначе машина часу, миттю крізь роки переносить мене із метушливого міста туди – до маленького будиночку у забутому селі, в ті далекі, теплі днини.

Легка ностальгія.

Кінець літа. Тоді, як і нині саме вечоріло, на горизонті сідало сонце, на прощання впиваючись в небо своїми яскраво червоними барвами. Понад хмар кружляли птахи, роїлась якась комашня. Рідня саме завершувала поратись на городі. Врожаї вже зібрані, городина у погребах, картопля вистелена на ряднини під стріхою аби просохнути. На грядках порожньо, лиш поодинокі гарбузи ще гонорово красуються своїми жовтогарячими боками. Гола земля тягнеться у низ, де на межі нашого обійстя протікає невеликий струмок. Як я полюбляв стрімголов пробігти стежкою по городу, мов злітною смугою, від подвір’я і аж туди, до самісінької долини так, що би вітер свистав за пазухою. Прогрітий сонцем грунт віддає теплом. Як приємно гасати по ньому босоніж, здіймаючи куряву, що потім у повільному танці кружляє в повітрі на фоні останніх сонячних променів. Батько зтягує до купи сухе бадилля, я малий пританцьовуючи верчусь поряд нього. І от ми розпалюємо багаття. Неспішно розгораючись полум’я охоплює усю ту суху кучугуру, звиваючись в небо тонким білим димом, запахом котрого потім просякнутий весь одяг. Я мов шаман стрибаю довкола того вогню. Крізь дитячі очі усе виглядає казково. У повітрі розноситься дзвінкий веселий сміх. Коли ж багаття майже згасло, лишаючи по собі обвуглені палиці й гарячий попіл, ми вкидали у нього картоплю. До чого ж смачна була та печена бульба з пилу-жару. Ледь помітно дим стелився понад землею, залишаючи за собою солодко-терпкий аромат. До чого ж хороші були часи. Як мало треба було колись, аби відчути себе абсолютно щасливим.

Дивно, як тепер, багато-багато літ від тоді, один випадково відчутий, але до немочі знайомий запах, колір чи звук, мов таємний сигнал до підсвідомості, раптом привідкриває завісу до глибин пам’яті. Як приємно несподівано пірнути у ці спогади, поніжитись у них якусь мить, запаливши на обличчі непідробно щиру усмішку, як і колись у дитинстві, коли я ще й не знав, що усмішка може бути не щирою.

Лист

Ну от нарешті я й зібрався почати писати. Багато що хотілось сказати, а так мало що вдалось передати на папері. Взагалі сумно якось від усвідомлення того, що все твоє життя вміщується на одному-єдиному пожовклому аркуші із старого записника. Мабуть вартувало б надрукувати ту нещасну купку речень на комп’ютері, здоровезним шрифтом, роздрукувати все на великих листах і порозвішувати по місту, аби хоч так, хоч на мить, моє посереднє життя було помічене світом. Замість опалого листя вивішати на голе віття дерев ті аркуші паперу, з власними емоціями, думками, словами. Допоки дощ, вітер, та комунальники (яким таке видовище явно не сподобається) не лишать й сліду від цього всього.

Коли бліді слова не в змозі передати те, що зачаїлося в душі, письмо стає не в радість вже, а в муку. Мов чародій-алхімік тільки навпаки: із золота думок видобуває на папір сірі безликі рядки. Тоді варто відкласти свій щоденник, на день, на місяць, на роки… що би початок і кінець історії лишились на одній сторінці, і десь між ними непомітно промайнуло все життя. Цей лист узяти і закоркувати в порожню пляшку з-під дешевого вина, жбурнути в море, до купи іншого сміття, яке ми – люди, залишаємо по собі. Або ж відправити цього листа в конверті, з адресою придуманою навмання, і підписом «Привіт, хто б ти не був, тримай собі на згадку, мов листівку, моє життя»

Вірус

Бо ти мій особистий штам печалі
Вірусу, що люди звуть любов
Хоч пий, до забуття впивайся
Не витруїти спогадів симптом

Моя недуга міцно в’їлась в мозок
Ім’ям твоїм застопорила кров
Так серце моє дивні ескулапи
Колись привили міцно до твого.

Гра

До біса все летить, можливо так і треба?
Все крутиться мов дзиґа, аж дурно в голові
Колись були за молоді, аби все зрозуміти
Тепер вже за старі, щоб змінювати світ.
Що нам лишається? У такт із людством бігти?
Але так часом хочеться змінити хід подій
Наступний крок всьому усупереч зробити
В цій грі нема ні правил, ні мірил
Немає переможців чи програвших
Адже фінал у всіх завжди один
Просто одні на фініш пішки приповзають
А інших туди звозить лімузин.

Чистий лист

…лиш Бог у праві крапку ставити в кінці

Усе почати з чистого листа
Новий лист так багато обіцяє
Неспішним доторком гусиного пера
В чорнилі свою долю карбувати

Не просто перекинути сторінку
Наважитись, почати все з нуля
Натомість хибним рухом неумілим
Так легко змарнувати все життя

Слова, слова – могутні і безсилі
Будують все, і все руйнують вщент
Ніхто тобі не скаже, чи правдиве
письмо твоє, але

Допоки в жилах ллється кров-чорнило
Допоки сонце сяє аркушами днів
Пиши, пиши, у цьому твоя віра
Лиш Бог у праві крапку ставити в кінці

Літопис буденності

…а ніч летить, наперекір всім снам,безжально наближаючи світанок.

 

Осіння ніч. Один в тісній квартирі.
Квадратні метри власної журби.
Тремтять шибки. Холодний подих вітру.
І наче ехо відлунає в глибині.

Обпершись край вікна безпомічно і кволо
Безликий силует, поранена душа.
Думки, осточортілі вже до болі,
Безформне існування, не життя.

А місто спить. Похмуре сіре місто.
Бетонне лігво стомлених людей.
І ніч летить, наперекір всім мріям,
безжально наближає новий день.

Осінній ранок. Знову все як вчора.
Один в один біжать, зникають дні
Роки пройшли, життя минуло.
Весь мій літопис – збірка ксерокопій-днів.

Уривок

Роби добро, і не проси подяки, не чекай дарів. Просто
відчуй, як попід свитою в цю мить душа розправить крила
відчуй яка то необ`ємна сила, відчуй стук серця в глибині
всі люди людям критики, не судді, й ти не суди
ти маєш свою працю, її з душею, з совістю твори
аби йти гордо по землі і над землею – добро неси!

Осінь – час прислухатись до тиші…

Час готуватись до осені, до холодів. Перебратись за місто до старого покошеного будиночку з дерев’яним ґанком, за оповитим плющем парканом, подалі від шуму і метушні. Розтопити надвечір грубку, погортати пошарпаний томик улюбленої поезії, який колись завжди брав з собою в подорожі. Як же давно то було… Тепле, м’яке світло виринатиме з під абажурного світильника і плавно стелитиметься по кімнаті. Одинока, пожовкла від чаю склянка на столі золотаво відблискуватиме в його променях.

За вікном саме спускатиметься ніч, вкриваючи своїм цупким синім полотном довколишні поля. Вже далеко за північ вийти на подвір’я. Накинути на згорблені плечі сивий кожух. Відчути прохолоду осінньої ночі, напитись її міцного, терпкого повітря. Присісти на сходах, запалити цигарку. Дим неспішно пов’ється догори, зливаючись з чумацьким шляхом. Німим поглядом вдивлятись в мерехтливе зоряне панно, перебираючи в пам’яті спогади. Скільки всього бачили ті зорі, щоночі поглядаючи на нас. Що може бути гарнішим за них? Чому ж так рідко досі милувався цією красою… востаннє мабуть ще в дитинстві. Скільки зоряних ночей непомічених, неоцінених, змарнованих безслідно промайнули повз. Скільки не побачено, не зроблено, не сказано. Відчуття чогось недосказаного залишається завжди, скільки б не було вимовлено слів, не було б написано книг, але щось дуже сокровенне, німими пардигмами зостається в душі, на віки змовкаючи разом з нею. З роками душа стає все менш говірка, все більше закохана у тишу, адже у ній можна почути все – з неї все почалось, у ній все безслідно і зникне. Час зустрічати свою осінь – сумну передвісницю зими, час прислухатися до тиші…

Залишаюсь зимувати

…Боже, яка ж довга зима. Навіть не віриться, що колись тут було тепло, не віриться що колись ще буде. Невже десь там, під товстим шаром снігу, у промерзлому ґрунті таїться життєдайна сила, здатна прорости і розквітнути, коли настане її час? От тільки час цей все ніяк не настає, час завмер у зимі. Місто впало у зимовий сон.

Коли ми востаннє бачили сонце? Я вже й не пам’ятаю. Щодень небо укутане густим сірим покривалом хмар, крізь які ледь-ледь пробивається мляве світло. Наче й те сонце наскрізь промерзло, і якби зараз хмари розступились, ми б побачили в небесах крижану кулю, вкриту інеєм.

Сірість стала домінуючим кольором в і без того бідній палітрі озимих барв. Вона мов всюдисуща субстанція в’ється у повітрі, витає поміж сірим небом, і таким же сірим від бруду снігом. До неї не торкнутись рукою, але її не можливо не відчути, вона проникає в середину нас.
*****

Сісти у трамвай, не думаючи, раптово заскочити у вагон. Крізь замерзлі шибки не видно нічого. Цей маршрут я знаю наосліп, пам’ятаю кожну зупинку на шляху. Скреготом коліс на поворотах колій трамвай розтинає крижане повітря. Вихід. Прискорюючи крок я йду вперед, до твого старого будинку, як до останнього місця в цьому зимовому мареві, де все ще жевріє тепло. Але марно. Тебе давно вже там немає. Будинок зустрічає холодом, не лишивши і згадки про тебе. Зима дісталась і сюди, захопила цей останній бастіон, проникла у глиб спогадів…

Після довгої зими →

Не замикайте коло

Ніколи не повертайтеся туди, де були щасливі колись. Біжіть, біжіть від цих місць, не вертаючи погляду до них, адже озирнувшись побачите лише руїни, лише випалену землю. Все, що було хорошого в цих місцях, було взято Вами з собою в серці, залишивши по собі тільки меланхолійні пустелі…

Ніколи, нікуди, ні до кого не повертайтеся, не замикайте коло. Якщо відчуваєте себе щасливими у певній точці часу і простору – збережіть це відчуття в душі, але геть зітріть координати цієї точки з пам’яті, рухайтеся в протилежному від неї напрямку.